Судова реформа 2017: що з обіцяної системності дійшло до транскордонних спорів

Транскордонні спори | JVS Law

«Судова реформа дасть нам системність» — так Ганна Цірат сформулювала очікування в прямому ефірі Еспресо TV 10 жовтня 2017 року, за тиждень після того, як парламент ухвалив нові процесуальні кодекси.

Обіцянки такого штибу перевіряють не в день ухвалення. Минуло вісім років. На транскордонних спорах — тій частині практики, де наслідки видно найчіткіше, — реформа спрацювала нерівно: в одному сегменті системність справді з’явилася, у сусідньому її немає й досі.

Ефір Еспресо TV, 10 жовтня 2017 року.

Закон України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року переписав одразу три кодекси — господарський процесуальний, цивільний процесуальний і адміністративного судочинства. Чинності він набрав 15 грудня 2017 року, того самого дня, коли почав працювати новий Верховний Суд.

Для компанії з іноземним контрагентом у цьому пакеті було три норми, які працюють і сьогодні.

Арбітражні справи звели в апеляційну ланку. За статтею 23 ЦПК заяви про оспорювання рішень міжнародного комерційного арбітражу і про визнання та виконання таких рішень розглядають апеляційні суди як суди першої інстанції. Якщо місце арбітражу за межами України — апеляційний суд, юрисдикція якого поширюється на місто Київ. Тобто практично всі спори навколо «іноземного» арбітражу сходяться в один суд: не сотні установ, кожна з яких бачить таку справу раз на кілька років, а вузьке коло суддів, які працюють із нею постійно. Це і є системність у буквальному значенні слова.

Сумнів більше не грає проти арбітражу. Частина 3 статті 22 ГПК: будь-які неточності в тексті угоди про передачу спору до третейського суду чи міжнародного комерційного арбітражу та сумніви щодо її дійсності, чинності й виконуваності суд тлумачить на користь дійсності. Раніше неохайне застереження — «арбітраж у Києві» без назви інституції — було робочим приводом затягнути спір у державний суд усупереч домовленості. Тепер доводити мусить той, хто арбітраж заперечує.

Державний суд став помічником арбітражу, а не лише його контролером. Частина 3 статті 149 ЦПК дозволяє стороні справи, переданої на розгляд міжнародного комерційного арбітражу, просити український суд про забезпечення позову. Арешт активів в Україні можна отримати, поки спір по суті слухає, скажімо, арбітраж у Стокгольмі. Без цієї норми виграний арбітраж нерідко впирався в порожній рахунок; межі таких заходів ми розбирали окремо.

Зворотний бік реформи обговорюють значно рідше. Рішення іноземного суду — не арбітражу — виконують за старою схемою: клопотання про надання дозволу на примусове виконання розглядає суд за місцем проживання або місцезнаходженням боржника, а якщо адреси в Україні немає — за місцезнаходженням його майна (стаття 464 ЦПК). Найчастіше це місцевий суд у місті боржника. Жодної концентрації, жодного вузького кола суддів, які бачили б такі справи регулярно.

Про стан саме цієї ланки ми казали публічно ще в червні 2018 року. Конференція «Судова реформа в Україні: досягнення та подальші кроки» відбулася в Києві 1 червня під егідою Верховного Суду, Ради з питань судової реформи і Ради Європи; чотири її сесії були присвячені Конституції як фундаменту незалежного правосуддя, новому Верховному Суду, кваліфікаційним процедурам добору суддів і гарантіям незалежності судової влади. На панелі сиділи самі архітектори реформи — голова Венеціанської комісії, голова Верховного Суду, голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Поза порядком денним лишилося два питання: стан судів першої інстанції і те, що новостворений Вищий антикорупційний суд означатиме для решти реформи. Відтоді на обидва відповіла не конференція, а те, що сталося після неї.

За вісім років воно не зникло. 1 червня 2026 року Вища рада правосуддя визначила кількість суддів місцевих і апеляційних судів на 2026 рік — 6 880 посад при нормативній потребі 11 539. Менш ніж три з п’яти. І це кількість посад, а не суддів, які реально розглядають справи.

А один суд, утворений тією ж реформою, так і не відчинився. Вищий суд з питань інтелектуальної власності утворено Указом Президента № 299/2017 від 29 вересня 2017 року з місцезнаходженням у Києві, і частина друга статті 20 ГПК віддає йому всі спори щодо прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок і торговельну марку. Він не працював жодного дня. За пунктом 15 перехідних положень того ж кодексу суд починає роботу з дня, наступного за днем публікації головою суду повідомлення в газеті «Голос України», — одна перевірна дія, якої досі не сталося. Конкурси на посади суддів, оголошені у 2017 році для першої інстанції і у 2018-му для Апеляційної палати, зупинилися повністю, коли перестала працювати Вища кваліфікаційна комісія суддів.

Що робить це вибором, а не невдачею, — інший вищий спеціалізований суд. Частина друга статті 31 Закону «Про судоустрій і статус суддів» перелічує вищі спеціалізовані суди; два з них вийшли з того самого циклу реформи — суд з питань інтелектуальної власності і Вищий антикорупційний суд. Антикорупційний збудували за тією самою схемою: утворено Законом № 2470-VIII від 21 червня 2018 року на умовах Закону № 2447-VIII від 7 червня 2018 року, а вмикали його так само — оголошенням у «Голосі України»: за пунктом 4 прикінцевих положень того закону день початку роботи визначають збори суддів самого суду. Пункт 5 задав умову: щонайменше 35 призначених суддів, з них щонайменше десять — в Апеляційній палаті. 11 квітня 2019 року укази Президента № 128/2019 і № 129/2019 призначили 27 і 11 суддів; 7 травня 2019 року збори ухвалили рішення № 6; 5 вересня 2019 року суд почав слухати справи. П’ятнадцять місяців від закону до першого засідання. Тобто перешкода не в оголошенні в газеті, а в тому, що має статися до нього. Антикорупційний суд отримав суддів. Суд з питань інтелектуальної власності — ні.

Пункт 16 тих самих положень лишає ці справи рівно там, де реформа їх застала, — у судах, які мали юрисдикцію до 2017 року. Для франчайзера чи ліцензіара це і є робоче речення: спір про торговельну марку в Україні розглядає звичайний господарський суд, а будь-який план, побудований навколо появи спеціалізованого суду, побудований навколо дати, якої ніхто не назве.

Практичний висновок звідси прямий. Що ближче ваш механізм захисту до арбітражу й апеляційної ланки, то передбачуваніший строк. Що глибше він занурюється в місцевий суд, то більше залежить від навантаження конкретної установи — і то менше на це впливає якість вашої позиції.

Те, чого процесуальна реформа не дала, за неї доробили міжнародні договори — і вже після 2017 року.

• Гаазька конвенція про угоди про вибір суду 2005 року чинна для України з 1 серпня 2023 року. Обраний сторонами суд держави-учасниці інші учасниці зобов’язані поважати, а його рішення — визнавати. Ми розбирали цю конвенцію задовго до приєднання України.
• Гаазька конвенція про визнання і виконання іноземних судових рішень 2019 року діє між Україною і державами Європейського Союзу з 1 вересня 2023 року.

Разом вони вперше зробили вибір іноземного суду в договорі з українською компанією таким самим робочим інструментом, як арбітражне застереження, — за умови, що обрана держава є учасницею конвенції.

• Чи називає ваше арбітражне застереження конкретну інституцію, місце і мову арбітражу. Проарбітражне тлумачення рятує від двозначності, але не від відсутності суті.
• Чи є держава обраного суду учасницею Гаазьких конвенцій 2005 і 2019 років. Якщо ні — рішення доведеться виконувати за загальними правилами ЦПК, тобто через місцевий суд за місцезнаходженням боржника.
• Чи має Україна з цією державою двосторонній договір про правову допомогу. Іноді він дає коротший шлях, ніж конвенція, — це варто звіряти в кожній справі окремо.

Первісна публікація — 10 жовтня 2017 року. Матеріал перероблено й доповнено в серпні 2026 року; стан законодавства і статистики наведено на цю дату.

Теза, яку тут перевіряють, належить авторці: Ганна Цірат сказала це в ефірі Еспресо TV через тиждень після ухвалення кодексів, а перевіряють її вісім років практики. Виконання іноземних рішень у фірмі веде Геннадій Цірат — його посібник «Міжнародний цивільний процес» описує ту саму ділянку з боку виконання.