Судитися в українському суді: чого чекати і що змінили дванадцять років реформ

Транскордонні спори | JVS Law

8 квітня 2014 року Україна ухвалила Закон «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» № 1188-VII. У назві вміщується вся проблема. Закон і досі формально чинний.

Питання, яке тоді поставила наша партнерка — друком, у юридичному виданні, — звучало так: чи можна відновити довіру законом. За дванадцять років відповідь стала видимою, і вона важлива для кожного, хто вирішує, де слухатиметься спір з українським контрагентом.

Ганна Цірат не сперечалася про доктрину. Вона перелічила те, що судовий юрист бачить між дев’ятою ранку і моментом, коли справу викличуть.

Засідання, які починаються через півгодини–дві після призначеного часу — не як випадок, а як правило. Перелік справ, де на кожну відведено від п’яти до тридцяти хвилин: чи можна справедливо вирішити справу на сім томів за тридцять хвилин? Від двох до п’ятнадцяти справ, призначених на один і той самий час, тож день сторони втрачено в будь-якому разі. Вузькі коридори, де стільців на всіх не вистачає, а в кількох судах туалет — розкіш або таємниця.

Далі — по суті. Суддя, який уперше відкриває справу просто в засіданні: звичайна практика в адміністративних і господарських судах, писала вона. В апеляції та касації — один суддя, який справу читав, і двоє, які помітно ні. Сайти судів із прізвищами суддів і більше нічим: ні фото, ні вишу, ні досвіду. Чи можна довіряти такому «аноніму»?

Висновок був не про те, що судді корумповані. Він був про те, що довіра — це похідна від того, чи дотримано процедуру: тих самих принципів, записаних у кожному процесуальному кодексі — верховенство права, рівність сторін, змагальність, відкрите встановлення обставин у засіданні, мотивоване рішення, яке можна оскаржити. Там, де хоча б один із них не реалізовано, довіра падає, і закон із заспокійливою назвою цього не змінює.

Пропозиція була така сама неромантична: юристам треба публічно й поіменно писати про те, як велося конкретне провадження і який принцип у ньому проминули. Не щоб засудити — щоб зробити це видимим.

Багато що — на вершині піраміди, і це варто сказати прямо.

Змінили Конституцію в частині правосуддя — Закон № 1401-VIII від 2 червня 2016 року, чинний з 30 вересня 2016-го, — і того ж дня ухвалили новий Закон «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII.

Новий Верховний Суд розпочав роботу 15 грудня 2017 року — дату визначила Постанова Пленуму Верховного Суду № 2 від 30 листопада 2017 року. Того дня припинили роботу старий Верховний Суд і три вищі спеціалізовані суди. У тому ж циклі переписали три процесуальні кодекси — що це дало транскордонним справам, а чого не дало, окрема історія.

А на закид про «аноніма» відповідь є, хоч вона старша за сам закид. За Законом «Про доступ до судових рішень» від 22 грудня 2005 року кожне рішення потрапляє до Єдиного державного реєстру судових рішень. Фото свого судді ви не побачите. Зате прочитаєте всі рішення, які він написав. Для сторони, що обирає, чи судитися, друге варте значно більше — і майже ніхто цим не користується до подання позову.

До того, про що насправді була стаття 2014 року, реформа не дійшла: скільки хвилин у судді є на вашу справу.

1 червня 2026 року Вища рада правосуддя визначила кількість посад суддів у місцевих та апеляційних судах на 2026 рік — 6 880. У тому ж рішенні, з консультативного висновку ДСА України, нормативна потреба названа цифрою 11 539. Систему планують — відкрито, під протокол — на три п’ятих того, що вона сама вважає потрібним; різницю пояснено бюджетними можливостями, а вихід на повну штатну чисельність відсунуто на 2028 рік.

Ця цифра і є той коридор. Через неї засідання починаються пізно, справу відкривають просто за столом, а те, що мало зайняти одне засідання, займає чотири. Це не скандал і ніхто цього не приховує; це арифметика, і вона лишиться арифметикою після наступної реформи.

Закон 2014 року при цьому досі в силі, у редакції від 31 березня 2023 року. Дванадцять років закону, названого на честь того, чого він не спромігся дати, — по-своєму найчистіше підтвердження початкової тези.

Практичний висновок вужчий, ніж «уникайте українських судів», і корисніший.

Там, де вибір є, обирати свідомо. Арбітражне застереження виводить розгляд по суті з черги повністю — і саме в цьому його головна цінність тут, а не в конфіденційності чи фаховості складу. Чого воно не виводить — стадії виконання: іноземне рішення однаково проходить через український суд, перш ніж щось буде стягнуто, і у цього маршруту свій графік.

Там, де вибору немає, планувати за календарем, а не за кодексом. Банкрутство українського боржника, спори щодо української нерухомості, корпоративні спори щодо українського товариства і сама стадія виконання лишаються в місцевих судах, хай що написано в договорі. Процесуальні строки в кодексах справжні; ваші дати визначає практика призначення справ.

Прочитати суддю до подання позову. Реєстр безоплатний і повний. Година, витрачена на те, як конкретний склад вирішував подібні справи, скаже про ваші перспективи більше, ніж будь-яка оцінка реформи.

• Чи це предмет, який має слухати саме український суд? Банкрутство, нерухомість, корпоративні спори щодо української юрособи і стадія виконання — цього не змінює жодне застереження.
• Якщо ні — чи є арбітражне застереження і чи витримає воно перевірку? Застереження, яке називає неіснуючу установу або двозначне місце арбітражу, повертає вас рівно до того суду, якого ви уникали.
• Чи дивилися ви суд і суддю в реєстрі? До подання позову, а не після першого засідання.
• Чи закладено в бюджет три інстанції, а не одну? На практиці графік першої інстанції — це початок вправи.
• Чи є з чого стягувати? Найміцніше рішення у світі лишається документом, доки не зустріне активи. Це питання ставлять на початку справи, а не наприкінці.

В основі — стаття авторки «Публичное осуждение», уперше опублікована у «Юридичній практиці», випуск № 19 (855) за 2014 рік, у рубриці «Трибуна». Переписано й доповнено в серпні 2026 року тим, що реформа дала і чого не дала; право й цифри викладено станом на цю дату.

Спостереження вище — судового юриста, зроблені в тих судах, у яких авторка тоді працювала. Саме тому стаття про практику призначення справ і зали засідань, а не про інституції. Вона ж пише український національний нарис із цивільного процесу для Міжнародної енциклопедії з цивільного процесу (Wolters Kluwer) — та сама система, описана з іншого кінця.