Міжнародно-правове регулювання визнання та виконання іноземних судових рішень на прикладі Гаазької Конвенції про договори про вибір суду 2005 року

Геннадій Цірат, доктор юридичних наук | JVS Law

Виграти суд — половина справи. Друга половина починається, коли рішення треба виконати там, де в боржника є активи. Саме на цій стадії з’ясовується, чого варте застереження про вибір суду, яке підписали кілька років тому.

Гаазька конвенція про угоди про вибір суду 2005 року зв’язала ці дві речі: якщо сторони обрали суд виключною угодою, його рішення підлягає визнанню та виконанню в усіх державах-учасницях. Ця стаття розбирає її механізм і підстави, за якими у виконанні все ж можуть відмовити. Опублікована у журналі «Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право», № 2 за 2012 рік, с. 185–187.

Головне, що змінилося відтоді: у 2012-му це був аналіз чужого документа. Тепер конвенція чинна для України з 1 серпня 2023 року.

Конвенція 2005 року вужча, ніж може здатися, і в цьому її сила.

Вона регулює визнання та виконання виключно рішень судів, обраних сторонами на підставі виключних угод про вибір суду — і лише таких угод, що відповідають її вимогам щодо юрисдикції. На відміну від Гаазької конвенції 1958 року, вона свідомо не поширилась на рішення судів, які розглядали справу не за угодою сторін, а в силу власного закону.

Практичний наслідок: конвенція працює тоді, коли застереження про вибір суду складене правильно — виключне, у письмовій формі, з дотриманням її вимог. Неохайне застереження виводить спір за межі механізму повністю.

Що вона врегулювала: виключний характер угод про вибір суду, обов’язкову письмову форму, виключення запобіжних заходів зі сфери дії, права та обов’язки судів держав-учасниць, інших ніж обраний сторонами, та права й обов’язки самого обраного суду. Плюс власне виконання: умови, перелік документів до подання, підстави для відмови.

Перелік підстав для відмови у виконанні вичерпний. Більшість із них традиційні й повторюються в міжнародних договорах останні понад тридцять років: суперечність публічному порядку держави виконання, наявність конкуруючого судового рішення, неповідомлення відповідача про процес.

Але однакові на перший погляд підстави мають особливості в кожному договорі, і стаття показує це на прикладі неповідомлення відповідача:

• Гаазька конвенція 1971 року та Регламент ЄС № 44/2001 розглядають підставою саму відсутність відповідача, пов’язану з неповідомленням.
• Конвенція СНД 1993 року: відповідач не взяв участі, бо йому не був своєчасно й належно вручений виклик до суду.
• Конвенція 2005 року зміщує акцент: не на відсутності відповідача, а на тому, що документ не був доведений до його відома в розумні строки й у належний спосіб. Тобто дивляться на форму, порядок і строки повідомлення.

І окреме правило: ця підстава не спрацьовує, якщо відповідач з’явився до суду та надав пояснення, не оскаржуючи факт свого повідомлення.

Штрафні збитки. Конвенція дозволяє відмовити у виконанні в частині, в якій рішення про збитки не компенсує позивачу фактичні втрати. Автор звертає увагу на неохайність формулювання — у тексті конвенції йдеться просто про «сторону», а в Пояснювальній доповіді вже конкретно про позивача — і на логічну проблему: відмова у виконанні не скасовує саме рішення, тож сторони лишаються в тому самому становищі, що й до процесу.

Тягар доказування конвенція не розподіляє — на відміну від Нью-Йоркської конвенції 1958 року, де він прямо покладений на сторону, проти якої вимагається виконання. Це прогалина, яку доведеться закривати національним процесуальним правом.

Стаття писалася 2012 року, коли конвенція для України була предметом наукового інтересу, а не чинним правом. Відтоді:

• 21 березня 2016 — Україна підписала конвенцію (ми писали про це тоді ж);
• 28 квітня 2023 — ратифікувала;
• 1 серпня 2023 — конвенція набрала чинності для України.

Паралельно Україна ратифікувала Гаазьку конвенцію 2019 року про визнання та виконання іноземних судових рішень (29 серпня 2022), і між Україною та державами ЄС, крім Данії, вона діє з 1 вересня 2023 року. Дві конвенції доповнюють одна одну: 2005 року працює там, де є виключна угода про вибір суду, 2019 року — ширше, без такої вимоги.

Практично це означає, що весь розбір підстав для відмови з цієї статті перестав бути теорією: саме за цими підставами український суд тепер вирішуватиме долю іноземного рішення, а іноземний — долю українського.

Цірат Г. А. Міжнародно-правове регулювання визнання та виконання іноземних судових рішень на прикладі Гаазької конвенції про договори про вибір суду 2005 року // Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. — 2012. — № 2. — С. 185–187.

УДК 342.56(1-87+477). У виданні автор зазначений як кандидат юридичних наук, докторант Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка — ступінь доктора здобутий пізніше. Повний текст статті (PDF, 3 с.).