Правове положення іноземців у міжнародному цивільному процесі: досвід міжнародно-правової уніфікації

1 серпня 2026 року для України набрала чинності Гаазька конвенція про міжнародний доступ до правосуддя 1980 року. Верховна Рада ухвалила закон про приєднання № 4820-IX 12 березня 2026 року. Тепер громадяни України та особи, які тут проживають, можуть отримувати правничу допомогу у 28 інших державах-учасницях на тих самих умовах, що й їхні власні громадяни. Більшість цих держав — члени ЄС.

Ця стаття написана у 2011 році й закінчується рівно тим питанням, яке щойно закрилося: «Постає питання необхідності приєднання України до Конвенції 1980 р. Чи потрібно це робити і яку це матиме користь для нашої країни?» Нижче — відповідь, яку автор дав тоді, і те, як вона справдилась.

Опубліковано у «Віснику Верховного Суду України», № 9(133) за 2011 рік, с. 44–48, рубрика «Точка зору».

Коротко: з 1 серпня 2026 року громадянин України або особа, яка тут проживає, має право на правничу допомогу в 28 інших державах-учасницях Гаазької конвенції 1980 року на тих самих умовах, що й їхні громадяни, а громадянин України — без вимоги взаємності. Для виконання рішення про судові витрати достатньо завіреної копії рішення, документа про його остаточність і виконуваність та завіреного перекладу. Разом із конвенціями 2005 і 2019 років це завершує гаазький ланцюжок для України.

Базовий принцип, який сьогодні вважається загальновизнаним, сформульований у німецькій доктрині (Х. Шак): іноземцю забезпечується правовий захист у вигляді вільного та безперешкодного доступу до суду в тому ж обсязі, що й громадянам відповідної держави — і це право не залежить від забезпечення взаємності.

Остання частина — ключова. Національний режим не є послугою в обмін на дзеркальну послугу: держава надає його односторонньо, бо це стандарт, а не предмет торгу. Такий підхід закріплюється і в національному законодавстві, і в дво- та багатосторонніх договорах.

Провідну роль у виробленні цих підходів відіграє Гаазька конференція з міжнародного приватного права, яка зосереджується на конкретних аспектах доступу: забезпеченні судових витрат, отриманні правової допомоги, судових документах.

Стаття порівнює дві конвенції, і різниця між ними показує, куди рухається сама ідея доступу до правосуддя.

Конвенція 1954 року оперувала поняттями «нужденність» і «безоплатність». Нужденні особи могли безкоштовно отримувати виписки з актів цивільного стану в інших державах-учасницях на рівних умовах з їхніми громадянами, а також безоплатну легалізацію документів, потрібних для укладення шлюбу. Але це правило поширювалося лише на громадян держав-учасниць.

Конвенція 1980 року від цих понять відмовилась зовсім:

• національний режим — для всіх громадян і осіб, що проживають у державах-учасницях, незалежно від майнового стану;
• розширено коло осіб, на яких поширюється дія конвенції;
• вилучено прив’язку надання правової допомоги до її безоплатності;
• розширено перелік документів: не лише акти цивільного стану, а й рішення у цивільних та комерційних справах, плюс легалізація.

Виконання рішень про судові витрати теж спростилося. За Конвенцією 1954 року рішення про стягнення з позивача судових витрат розглядалося й визнавалося без заслуховування сторін, але зі збереженням права на оскарження; суд обмежувався переліком питань, визначених конвенцією. Конвенція 1980 року (стаття 17) вимагає лише завірену копію відповідної частини рішення, документ про те, що воно остаточне й підлягає виконанню, та завірений переклад, якщо рішення іншою мовою. Орган, що розглядає заяву, перевіряє тільки наявність цих документів.

Головний висновок статті стосується не окремої конвенції, а напрямку руху. Розробники Конвенції 1980 року не ставили за мету перейти на принципово новий рівень — встановити уніфіковані норми, які створили б єдиний правовий режим доступу до правосуддя для всіх. Умов для такого переходу тоді не було.

Але загальна тенденція, за автором, має бути такою:

від закріплення режиму недискримінації → через надання іноземцям національного режиму → до встановлення одноманітних уніфікованих норм, що створюють єдиний правовий простір.

Приєднання України до Конвенції 1980 року — це і є перехід із першої стадії на другу, здійснений через п’ятнадцять років після того, як стаття його описала.

У 2011 році Україна була учасницею Гаазьких конвенцій 1954, 1965 і 1970 років. Автор поставив питання про Конвенцію 1980 року — і воно лишалось відкритим п’ятнадцять років.

• 12 березня 2026 — Верховна Рада ухвалила Закон № 4820-IX про приєднання;
• 21 травня 2026 — депоновано документ про приєднання;
• 1 серпня 2026 — конвенція набрала чинності для України.

Що це дає практично. Громадянин України або особа, яка тут проживає, звертаючись до суду в одній із 28 інших держав-учасниць, має право на правничу допомогу на тих самих умовах, що й громадянин тієї держави, а громадянин України — ще й без вимоги взаємності. Для іноземців, які лише проживають в Україні, шість держав (Албанія, Люксембург, Мальта, Румунія, Словаччина, Франція) застерегли за статтею 28 право вимагати взаємності з державою їхнього громадянства; таке саме застереження зробила Україна. Дзеркально: громадяни цих держав отримують той самий режим в Україні.

Разом із конвенцією 2005 року про вибір суду (чинна з 01.08.2023) і конвенцією 2019 року про визнання рішень (з 01.09.2023) це завершує побудову повного гаазького ланцюжка для України: доступ до суду → компетентний суд → виконання рішення.

Цірат Г. А. Правове положення іноземців у міжнародному цивільному процесі: досвід міжнародно-правової уніфікації // Вісник Верховного Суду України. — 2011. — № 9(133). — С. 44–48.

Рубрика «Точка зору». У виданні автор зазначений як кандидат юридичних наук, докторант Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка — ступінь доктора здобутий пізніше. Повний текст статті (PDF, 5 с.).