Двосторонні договори про правову допомогу як приклад уніфікації норм міжнародного цивільного процесу

Геннадій Цірат, доктор юридичних наук | JVS Law

Двосторонній договір про правову допомогу — не формальність із міжнародного протоколу, а робочий інструмент: за ним вручають документи, отримують докази, викликають свідків і виконують рішення. Проблема в тому, що кожен такий договір писався окремо, і те, що працює з однією державою, з іншою може не працювати взагалі.

Стаття розбирає структуру договорів України про правову допомогу, їхню сферу застосування — і, головне, чого в них бракує порівняно з багатосторонніми конвенціями. Опублікована у «Віснику Верховного Суду України», № 1(137) за 2012 рік, с. 43–48, у рубриці «Точка зору».

Найпрактичніша частина договорів — імунітет свідка та експерта, які приїхали давати свідчення до іншої держави-учасниці. Без нього жоден свідок за кордон не поїде.

• свідка чи експерта не можна притягнути до відповідальності, тримати під вартою або обмежити особисту свободу за діяння, що передували їхньому виїзду з території запитуваної країни;
• імунітет діє обмежений строк — від 7 до 20 днів залежно від конкретного договору;
• якщо особа лишилась після спливу строку, маючи можливість виїхати, або повернулась знову — імунітет на неї не поширюється;
• прибуття та перебування свідка чи експерта оплачує країна, яка робить запит.

Різниця між 7 і 20 днями — це різниця між реальною можливістю допитати свідка й ризиком, що людина втратить захист просто через логістику. Строк перевіряється за текстом конкретного договору, а не за загальним правилом.

Що в договорах є. Сучасні підходи відображені: основний канал спілкування — центральні органи держав-учасниць; суд, що виконує доручення, застосовує власні процесуальні норми, але на прохання органу-замовника може застосувати вказані ним процедури; є обов’язок повідомити місце й час проведення дій.

Чого немає — і це головний висновок статті. Договори не містять багатьох норм, які вважаються загальновизнаними й закріплені в багатосторонніх конвенціях:

• у частині договорів взагалі немає норм, які дозволяли б дипломатичним і консульським службовцям вручати судові документи власним громадянам, що мешкають в іншій державі-учасниці, або отримувати від них докази;
• багато договорів не забороняють процедуру judicatum solvi — тобто вимогу до іноземця внести грошове забезпечення судових витрат; а ті, що забороняють, не дають спрощеного порядку виконання рішень про відшкодування судових витрат, як це передбачає Гаазька конвенція 1954 року;
• у жодному договорі немає норм, подібних до статей 15 і 16 Гаазької конвенції 1965 року — про правові наслідки вручення документів особі за кордоном, яка не з’явилась у процес.

Останній пункт найнебезпечніший на практиці: саме на цьому етапі рішення, ухвалене за відсутності відповідача, згодом розсипається при спробі його виконати.

Стаття закінчувалась тезою: Україні потрібно узагальнити власний досвід укладення двосторонніх договорів, порівняти його з практикою інших держав і виробити науково обґрунтований підхід — а в англомовному резюме автор прямо вказував на необхідність укладати договори про правову допомогу з розвиненими країнами.

За чотирнадцять років ця прогалина закрилася — але іншим шляхом, ніж пропонував автор. Замість нових двосторонніх договорів Україна приєдналась до багатосторонніх гаазьких механізмів:

• Гаазька конвенція 2005 року про угоди про вибір суду — ратифікована 28 квітня 2023, чинна для України з 1 серпня 2023;
• Гаазька конвенція 2019 року про визнання та виконання іноземних судових рішень — ратифікована 29 серпня 2022, діє між Україною та державами ЄС (крім Данії) з 1 вересня 2023.

Тобто те, чого автор пропонував досягти десятками переговорів з окремими державами, Україна отримала одним приєднанням до конвенцій, учасниками яких є ті самі розвинені країни.

Водночас на сході мапа звузилась. Мінська конвенція 1993 року припинила дію для України (Закон № 2783-IX від 1 грудня 2022), Київська угода 1992 року — за законом від 12 січня 2023. Двосторонні договори з Латвією, Чехією, Румунією, Польщею, Туреччиною та іншими державами чинні, і весь розбір їхніх прогалин із цієї статті лишається робочим.

Цірат Г. А. Двосторонні договори про правову допомогу як приклад уніфікації норм міжнародного цивільного процесу // Вісник Верховного Суду України. — 2012. — № 1(137). — С. 43–48.

Рубрика «Точка зору». У виданні автор зазначений як кандидат юридичних наук, доцент, докторант Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка — ступінь доктора здобутий пізніше. Повний текст статті (PDF, 6 с.).