Гід з оспорювання арбітражної угоди в державному суді

Вирішення спорів | JVS Law

Арбітражне застереження оспорюють не тому, що воно погано написане. Його оспорюють тому, що одна зі сторін не хоче в арбітраж — зазвичай та, якій вигідніше судитися вдома, повільно й дешево.

Хороша новина: український суд має дуже вузький коридор для такого спору. Погана: цей коридор зачиняється не за календарним строком, а за вашою першою процесуальною дією. Пропустили момент — і питання арбітражу знято назавжди, хоч би яким бездоганним було застереження.

Нижче — що саме робить суд, у який момент це вирішується, які три підстави він може розглядати і що робити, коли арбітраж і суд ідуть паралельно.

Почнімо з термінології, бо саме тут найчастіше помиляються. Український суд, побачивши арбітражну угоду, не відмовляє у відкритті провадження і не закриває справу. І це не «відвід» — відвід стосується судді, а не юрисдикції.

Механізм один: залишення позову без розгляду. У господарському процесі це пункт 7 частини 1 статті 226 ГПК, і формула там така: суд залишає позов без розгляду, якщо сторони уклали угоду про передачу спору на вирішення міжнародного комерційного арбітражу і від відповідача надійшли заперечення проти вирішення спору в господарському суді, — якщо тільки суд не визнає, що така угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана.

Те саме правило дублює стаття 8 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж», і саме воно є українською реалізацією статті II(3) Нью-Йоркської конвенції.

Практичний наслідок, який часто недооцінюють: суд не робить цього за власною ініціативою. Немає заперечення від відповідача — немає й залишення позову без розгляду. Суд не зобов’язаний помічати арбітражне застереження за вас.

Поруч, у пункті 11 тієї ж статті, лежить дзеркальне правило для угод про вибір іноземного суду. Воно стало помітно актуальнішим, відколи для України запрацювали Гаазькі конвенції 2005 і 2019 років — про це окремо: арбітраж чи суд у зовнішньоекономічному контракті.

Строку в днях тут немає — і саме тому його пропускають. Прив’язка процесуальна.

За пунктом 7 частини 1 статті 226 ГПК заперечення мають надійти не пізніше початку розгляду справи по суті, але до подання відповідачем першої заяви щодо суті спору. Тобто відзив на позов — це вже пізно: подавши його, ви фактично прийняли юрисдикцію суду.

Європейська конвенція 1961 року формулює те саме жорсткіше. За статтею VI(1) заперечення щодо юрисдикції суду на підставі наявності арбітражної угоди має бути заявлене відповідачем до подання заперечень по суті або одночасно з ними — і прямо під загрозою втрати права на нього.

Симетричне правило діє в самому арбітражі: за частиною 2 статті 16 Закону заява про відсутність у складу арбітражу компетенції робиться не пізніше подання заперечень щодо позову. Причому призначення стороною арбітра цього права не позбавляє — участь у формуванні складу не є визнанням компетенції.

І ще одне, що знімає найпоширеніший страх. Звернення до державного суду по забезпечувальні заходи не є відмовою від арбітражу: це прямо сказано і в статті VI(4) Європейської конвенції, і в статті 9 Закону про МКА. Заарештувати активи через суд і паралельно вести арбітраж — нормальна конструкція, а не суперечність.

Суд не оцінює, чи вдале застереження, чи зручний обраний форум і чи дорогий арбітраж. Закон дає йому рівно три підстави не направити сторони в арбітраж: угода недійсна, втратила чинність або не може бути виконана.

Перші дві на практиці трапляються рідко. Основна боротьба йде навколо третьої.

«Не може бути виконана» — це про застереження, з якого неможливо зрозуміти, куди саме йти. Класика: названо інституцію, якої не існує; назва спотворена так, що під неї підходять дві різні установи; вказано регламент однієї інституції та адміністрування іншої; або застереження відсилає до арбітражу, але предмет спору за українським законом арбітражу не підлягає.

Тут важливо тримати межу. Неточність у назві сама собою ще не вирок — питання в тому, чи можна встановити справжню волю сторін. Формулювання на кшталт «арбітраж при Торгово-промисловій палаті в Києві» встановлюється, а «міжнародний арбітражний суд у Європі» — ні.

Окремо — автономність застереження. Частина 1 статті 16 Закону прямо каже: арбітражне застереження, що є частиною договору, трактується як угода, незалежна від інших умов договору, і визнання складом арбітражу самого договору недійсним не тягне за собою недійсності застереження. Аргумент «договір недійсний, отже й арбітражна угода недійсна» не працює — і це варто мати напоготові, бо його заявляють постійно.

Яке право застосовувати до дійсності самої угоди, визначає стаття VI(2) Європейської конвенції: щодо дієздатності сторін — їхнє особисте право; щодо решти — право, якому сторони підпорядкували арбітражну угоду, за відсутності вказівки — право країни місця винесення рішення, а якщо й воно не визначене — за колізійними нормами суду.

Склад арбітражу має право сам винести постанову про свою компетенцію, включно із запереченнями щодо наявності чи дійсності арбітражної угоди — частина 1 статті 16 Закону. Це принцип компетенції-компетенції, і він означає, що український суд не є єдиною і не є першою інстанцією в цьому питанні.

Далі механіка така. Якщо склад арбітражу вирішив питання компетенції як попереднє і визнав, що компетенцію має, будь-яка сторона протягом 30 днів після отримання повідомлення може просити державний суд вирішити це питання. За частиною 2 статті 6 Закону це апеляційний загальний суд за місцезнаходженням арбітражу. Два наслідки, які зазвичай і вирішують справу:

• рішення цього суду оскарженню не підлягає — тобто інстанція одна;
• поки клопотання чекає розгляду, склад арбітражу може продовжувати розгляд і винести рішення. Звернення до суду саме собою арбітраж не зупиняє.

Загальну рамку задає стаття 5 Закону: з питань, що ним регулюються, жодне судове втручання не повинно мати місця, крім випадків, прямо в ньому передбачених. Це не декларація, а норма, на яку варто посилатися прямо.

І практичний висновок, що з цього випливає: навіть якщо український суд визнає арбітражну угоду недійсною, іноземний склад арбітражу не зобов’язаний із цим погодитися — він оцінює свою компетенцію самостійно, за правом, застосовним до угоди. Виграна в Києві ухвала не закриває арбітраж у Стокгольмі; вона створює проблему пізніше, на стадії виконання рішення в Україні.

На статтю VI(3) Європейської конвенції 1961 року посилаються часто і майже завжди неточно. Її текст варто знати дослівно, бо всі три елементи мають значення.

Норма застосовується, якщо арбітраж було розпочато ДО звернення до суду. Це передумова, а не деталь: якщо першим був позов у державний суд, стаття VI(3) не працює взагалі.

Далі — суд зупиняє винесення рішення щодо компетенції арбітра, а не провадження у справі загалом. Це вужче, ніж зазвичай пишуть.

І нарешті, обов’язок не абсолютний: суд робить це, якщо не має «серйозних причин для іншого». Застереження в тексті конвенції є, і опонент ним скористається.

Україна є учасницею конвенції з 1963 року, тож вона застосовується, коли обидві сторони мають місцезнаходження в державах-учасницях. Якщо конвенція не застосовується — лишаються стаття 5 Закону про межі втручання суду і стаття 16 про компетенцію-компетенцію.

1. Якщо позов уже подано до українського суду. Заперечення проти розгляду спору цим судом — перший документ у справі, до будь-якої заяви по суті. З копією договору та застереження. Пропущений момент не відновлюється.
2. Якщо ви хочете оспорити чуже застереження. Тверезо оцініть підставу: «не може бути виконана» працює лише тоді, коли з тексту справді неможливо встановити форум. Незручність арбітражу підставою не є, а програш дасть контрагенту готовий аргумент на стадії виконання.
3. Якщо арбітраж уже йде. Перевірте, чи він розпочався раніше за позов, — від цього залежить, чи є у вас стаття VI(3) взагалі.
4. Якщо склад арбітражу вирішив питання компетенції попередньою постановою. 30 днів — і одна інстанція. Це той строк, який не пробачають.
5. Якщо треба зберегти активи. Ідіть до суду по забезпечувальні заходи без остраху: це не відмова від арбітражу.
6. Якщо контракт ще не підписано. Найдешевший етап. Назва інституції, місце, мова, кількість арбітрів і право — п’ять елементів, відсутність яких і породжує все описане вище.

Звідки це

Дві розгорнутіші роботи Геннадія Цірата про ту саму проблему, обидві у вільному доступі:

• Державні суди та міжнародний комерційний арбітраж: український досвід — «Юридична газета». Законодавче регулювання, найпоказовіші українські справи, у яких арбітражні угоди визнавали недійсними, і рекомендації автора суддям.
• Особливості застосування ст. ІІ(3) Нью-Йоркської конвенції 1958 р. у практиці українських судів — доповідь на V Міжнародних арбітражних читаннях пам’яті академіка І. Г. Побірченка, 4 жовтня 2018 року. Саме ст. ІІ(3) український суд має застосовувати, коли до нього приносять спір, охоплений арбітражною угодою.
• Увесь збірник читань (184 с., PDF) — «Нью-Йоркська конвенція: 60-річна історія успіху», видання МКАС і МАК при ТПП України, 2019. Двадцять доповідей навколо тієї самої Конвенції: публічний порядок як підстава для відмови у виконанні, виконання проти осіб, які не підписували арбітражну угоду, і досвід США, Польщі, Китаю та Франції.

Матеріал оновлено 13 серпня 2026 року за чинними редакціями Господарського процесуального кодексу України та Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» на «Законодавстві України»; текст Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року наведено за офіційною публікацією. Ця сторінка описує механізм, а не замінює аналіз конкретного застереження: результат залежить від його точного формулювання і від того, який документ ви подали у справі першим.

Автор практикує в міжнародному комерційному арбітражі з 1991 року і викладає його в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка; питанню меж втручання державних судів у арбітраж присвячені обидві роботи, названі вище. Дотичне: Регламент ICC чи Регламент МКАС у застереженні.