Досвід міжнародно-правової уніфікації в сфері міжнародного цивільного процесу. Гаазькі Конвенції

Геннадій Цірат, доктор юридичних наук | JVS Law

Позов подано, відповідач за кордоном — і процес зупиняється на банальному: як вручити йому документи так, щоб суд це зарахував. А потім те саме з доказами, які лежать в іншій державі. Ці два питання щороку зривають більше строків, ніж будь-які матеріально-правові спори.

Відповіді на них дає не національний кодекс, а Гаазькі конвенції, напрацьовані Гаазькою конференцією з міжнародного приватного права за понад сто років роботи. Ця стаття розбирає, як вони збудовані й чим одна відрізняється від іншої. Опублікована у Віснику Академії адвокатури України, число 2(21) за 2011 рік, с. 175–181.

Конвенція 1954 року з питань цивільного процесу. Базовий документ: вручення документів і судові доручення через дипломатичні та консульські канали, заборона інституту застави judicatum solvi (тобто вимоги до іноземця внести грошове забезпечення судових витрат тільки тому, що він іноземець), безоплатна правова допомога іноземцям на тих самих умовах, що й громадянам, заборона тюремного ув’язнення іноземців за борги. Її роль поступово зменшувалась, але вона й досі працює у відносинах з державами, які не приєдналися до пізніших конвенцій.

Конвенція 1965 року про вручення документів. Перелом. Уперше окреме питання міжнародного цивільного процесу винесли в самостійну конвенцію, і вперше відмовились від дипломатичного каналу як основного — його замінили центральні органи, тобто спеціалізовані установи держав, які взаємодіють між собою напряму. Підхід, що проіснував майже сімдесят років, змінився. За статтею 22 положення Конвенції 1965 року замінюють статті 1–7 Конвенції 1954 року у відносинах між державами, які є учасницями обох.

Конвенція 1970 року про отримання доказів — те саме для доказів за кордоном.

Конвенція 1980 року про міжнародний доступ до правосуддя.

Головна практична цінність Конвенції 1965 року в тому, що центральний орган — не єдиний шлях. Поряд із ним вона передбачає альтернативні способи вручення:

• надсилання документів поштою особам, що перебувають за кордоном;
• вручення судовими працівниками запитуючої держави безпосередньо через судових працівників запитуваної;
• вручення заінтересованою особою напряму через судових працівників запитуваної держави;
• вручення через дипломатичних і консульських працівників держави, суд якої розглядає справу по суті.

Конвенція 1954 року теж знала додаткові способи, але перелік був значно вужчий і працював лише за наявності спеціальної угоди між державами або за відсутності заперечень з боку держави, де відбувається вручення.

Чому це важливо на практиці. Кожна держава-учасниця може заперечити проти окремих альтернативних каналів, і багато хто це зробив. Тому перед відправленням документів завжди перевіряють не саму конвенцію, а застереження конкретної держави — інакше вручення визнають неналежним уже на стадії виконання рішення.

Стаття подана 10 квітня 2011 року. За минулі роки в тій самій гаазькій системі сталося дві події, які змінили для України більше, ніж усе попереднє десятиліття — і обидві стосуються не вручення документів, а визнання та виконання іноземних судових рішень.

Конвенція 2005 року про угоди про вибір суду. Україна підписала її 21 березня 2016 року, ратифікувала 28 квітня 2023 року, і для України вона набрала чинності 1 серпня 2023 року. Тепер застереження про вибір українського або іноземного суду в договорі отримало міжнародний механізм визнання.

Конвенція 2019 року про визнання та виконання іноземних судових рішень. Україна ратифікувала її 29 серпня 2022 року. Між Україною та державами ЄС (крім Данії) вона діє з 1 вересня 2023 року. Це означає, що рішення українського суду тепер має конвенційний шлях виконання в ЄС — і навпаки, без потреби спиратися на взаємність або двосторонні договори.

Разом ці дві конвенції закрили ту прогалину, заради якої десятиліттями доводилось вибудовувати ланцюжки з двосторонніх договорів. Аналіз статті щодо конвенцій 1954, 1965, 1970 і 1980 років лишається чинним — вони регулюють процедурні питання і працюють як працювали.

Цірат Г. А. Досвід міжнародно-правової уніфікації в сфері міжнародного цивільного процесу. Гаазькі конвенції // Вісник Академії адвокатури України. — 2011. — Число 2(21). — С. 175–181.

Рекомендовано кафедрою прав людини, європейського та міжнародного права; подано 10.04.2011. У виданні автор зазначений як кандидат юридичних наук, докторант — ступінь доктора здобутий пізніше. Повний текст статті (PDF, 7 с.).