Виконання іноземних судових рішень в Україні: чому Брюссель I bis до вас не дотягується

Транскордонні спори | JVS Law

З 10 січня 2015 року рішення, ухвалене в одній державі ЄС, виконується в іншій без жодної проміжної судової процедури. Екзекватуру — обряд, яким суд держави виконання «благословляв» іноземне рішення, перш ніж воно могло чогось торкнутися, — скасували повністю.

Цю реформу цитують українським стягувачам частіше за будь-яку іншу. До них вона не дотягується. І саме розуміння, чому саме, показує, яким маршрутом насправді піде ваше рішення.

Регламент (ЄС) № 1215/2012 від 12 грудня 2012 року замінив Регламент 44/2001, який усі досі звуть «Брюссель I», а той свого часу замінив Брюссельську конвенцію 1968 року. Застосовується до проваджень, відкритих 10 січня 2015 року або пізніше; усе, що відкрито раніше, лишається під старим Регламентом.

За старим режимом стягувач робив дві дії: отримував у суді держави виконання рішення про надання виконавчої сили, а потім ішов до виконавця. Новий Регламент прибирає перший крок. Рішення, що підлягає виконанню у своїй державі-члені, підлягає виконанню і в інших (стаття 39), на тих самих умовах, що й національне (стаття 41). Два документи — копія рішення і сертифікат про його виконуваність — подаються напряму до виконавчого органу (стаття 42).

Боржник при цьому не беззахисний. Він може просити про відмову у виконанні, і суд може відмовити лише з вичерпного переліку статті 45: явна суперечність публічному порядку, заочне рішення, коли документ про відкриття провадження не вручено вчасно й у спосіб, що дозволяв захиститися, несумісність із раніше ухваленим рішенням між тими самими сторонами та кілька юрисдикційних підстав. Перегляду по суті немає в жодній із них.

Скасували не захист боржника. Скасували презумпцію, що суд одного суверена має формально благословити рішення іншого, перш ніж щось відбудеться.

Усе вищесказане стосується рішень, ухвалених у державах — членах ЄС. Щодо рішень із третіх держав — тих, що не є членами Союзу, — питання вирішує національний процесуальний закон тієї держави, до якої звертаються по виконання.

Звідси два наслідки, і жоден не очевидний, якщо читати лише заголовки.

Українське рішення, привезене до Німеччини чи Польщі, — це рішення третьої держави. Брюссель I bis його не несе; несе німецький або польський процесуальний закон.

Рішення суду ЄС, привезене в Україну, з українського боку — просто іноземне рішення. Брюссель I bis тут не регулює нічого. Регулює українське право.

Скасування екзекватури — річ справжня і одна з найвагоміших, що Союз зробив у цивільному процесі. Вона ж — домовленість виключно для своїх.

Розділ IX Цивільного процесуального кодексу України. Основну вагу несуть дві норми.

Стаття 462 — вхідні двері. Рішення іноземного суду визнається і виконується в Україні, якщо це передбачено міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою, або за принципом взаємності. А далі те, що регулярно проминають: якщо визнання залежить від принципу взаємності, вважається, що він існує, оскільки не доведено інше. Тягар лежить на тому, хто заперечує проти виконання, а не на стягувачі. Відсутність договору — не той глухий кут, яким її зазвичай вважають.

Стаття 464 — суд. Клопотання про надання дозволу на примусове виконання розглядає суд за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника; якщо в Україні в нього немає ні того, ні того — суд за місцезнаходженням його майна. На практиці це зазвичай місцевий суд у місті боржника, а не спеціалізована лава. Це рівно те вузьке місце, якого процесуальна реформа 2017 року не торкнулась, хоча арбітражні справи вона підняла на рівень апеляційних судів.

Договірний маршрут, якого між Україною та Союзом не було десятиліттями, тепер існує.

Гаазька конвенція про судові рішення 2019 року набрала чинності для України і для Європейського Союзу того самого дня — 1 вересня 2023 року. Україна ратифікувала її 29 серпня 2022 року, Союз приєднався тією самою датою.

Вона робить те, що заявлено в назві: пускає рішення в цивільних і комерційних справах в обіг між договірними державами за узгодженим переліком юрисдикційних підстав і з вичерпним переліком підстав для відмови. На відміну від Конвенції про угоди про вибір суду 2005 року, вона не вимагає, щоб сторони заздалегідь домовились про суд. Саме це робить її корисною там, де про вирішення спорів під час підписання договору ніхто не думав.

Для рішення, ухваленого після цієї дати у справі в межах сфери дії конвенції, український стягувач у ЄС — і європейський в Україні — тепер аргументує від договору, а не від презумпції.

• Де ухвалено рішення і де ви хочете його виконати? Обидві точки в ЄС — Брюссель I bis, екзекватури немає. Одна з них Україна — усе, що нижче.
• Чи є договір? Між Україною та ЄС із 1 вересня 2023 року здебільшого так: Гаазька конвенція 2019 року. Крім того, Україна має двосторонні договори про правову допомогу з низкою держав — іноді це коротший шлях, ніж конвенція, і це треба перевіряти в кожній справі окремо.
• Якщо договору немає — взаємність. Вона презюмується. Це змінює те, хто й що має доводити, і це найкорисніше речення в статті 462.
• Де сидить боржник? Стаття 464 відправляє клопотання саме до того суду. Відповідь на це питання визначає ваші строки більше, ніж зміст самого рішення.

В основі — аналіз Регламенту (ЄС) № 1215/2012, який автор уперше опублікувала під назвою «Вводная процедура» у «Юридичній практиці», випуск № 11 (847) за 2014 рік. Переписано й доповнено у серпні 2026 року українським маршрутом виконання та Гаазькою конвенцією про судові рішення 2019 року; право викладено станом на цю дату.

Роботи фірми щодо виконавчої стадії — навчальний посібник «Міжнародний цивільний процес» і дослідження визнання іноземних судових та арбітражних рішень: саме на цій стадії рішення або перетворюється на гроші, або ні.