Чия технологія: карта прав на оборонні розробки

Перш ніж український виробник подасть заяву на дозвіл на експорт, а іноземний партнер підпише ліцензійний договір чи інвестує, обом треба знати відповідь на просте за формою запитання: кому належать майнові права на технологію. В оборонній сфері відповідь залежить не стільки від того, хто розробив виріб, скільки від того, за чиї кошти та в якому статусі перебував розробник.

За останній рік це питання ускладнилося. Закон України від 21.08.2025 № 4585-IX (далі — Закон № 4585-IX), чинний з 12 грудня 2025 року, закріпив за державою майнові права на розробки військовослужбовців. Постанова Кабінету Міністрів України від 13.10.2025 № 1310 (далі — постанова № 1310) дозволила Міноборони безоплатно надавати виконавцям оборонних контрактів право на використання технологій, розроблених у війську, а постанова Кабінету Міністрів України від 17.06.2026 № 834 (далі — постанова № 834) запустила платне ліцензування державних прав. Одночасно діють Закон України «Про оборонні закупівлі» (далі — Закон про оборонні закупівлі) та Закон України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» (далі — Закон про трансфер технологій), які по-різному розподіляють права на результати, фінансовані державою, а також умови грантових програм. Нижче ми зводимо ці правила в одну карту та пояснюємо, що з них випливає для трансферу технологій та інвестицій у розробки, ліцензування й експорту.

Правило визначається джерелом фінансування та статусом творця. Одна технологія часто складається з кількох об’єктів, створених за різних умов, тож карту варто застосовувати до кожного складника окремо.

З 12 грудня 2025 року майнові права інтелектуальної власності на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням службових обов’язків під час військової служби, належать державі. Державу представляє орган, у системі якого проходить службу військовослужбовець: Міноборони для ЗСУ, СБУ, розвідувальні органи тощо (ч. 2 ст. 43² Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», далі — Закон про військовий обов’язок). Автор зберігає особисті немайнові права та право на справедливу винагороду.

Вирішальне значення має критерій «у зв’язку зі службою». Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (далі — Закон про винаходи, ст. 9¹) і Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» (ст. 8¹) вважають об’єкт створеним у зв’язку зі службою не лише тоді, коли це входило до службових обов’язків, а й тоді, коли він створений «з використанням службової інформації, досвіду, отриманого під час проходження військової служби, озброєння, військової та спеціальної техніки або іншого військового майна». Якщо читати цю формулу буквально, вона охоплює значну частину розробок, що виникли з фронтового досвіду, зокрема тих, які після демобілізації автора стали основою власного стартапу. Наскільки широко цю норму застосовуватимуть на практиці, поки що невідомо, але сама її наявність створює ризик для інвестора та ліцензіата.

Закон встановлює й запобіжник. Військовослужбовець повідомляє про створений об’єкт, а державний орган має чотири місяці, щоб вирішити, чи подавати заявку на реєстрацію або зберігати об’єкт як інформацію з обмеженим доступом (ч. 3 ст. 9¹ Закону про винаходи). Якщо він цього не зробить, право на реєстрацію переходить до автора, а за державою зберігається переважне право на придбання ліцензії. Отже, документи про повідомлення та рішення органу (або його відсутність) стають ключовими доказами прав автора. Варто також знати, що з міркувань національної безпеки орган може подати заявку без зазначення відомостей про винахідника.

Те саме правило Закон № 4585-IX запровадив і для творів, зокрема комп’ютерних програм: майнові права на твір, створений військовослужбовцем у зв’язку зі службою, переходять державі з моменту створення, якщо інше не передбачено законом (ст. 14¹ Закону України «Про авторське право і суміжні права», далі — Закон про авторське право). Для програмного забезпечення, яке часто є головною цінністю оборонної розробки, це особливо важливо: тут немає чотиримісячної процедури, як для винаходів, і права переходять до держави одразу.

Закон № 4585-IX не має зворотної дії. Для об’єктів, створених до 12 грудня 2025 року, питання вирішується за попередніми правилами, які щодо військовослужбовців були суттєво менш визначеними.

Частина друга статті 36 Закону про оборонні закупівлі визначає власником об’єктів права інтелектуальної власності, створених за державні кошти в результаті виконання оборонних закупівель, державу в особі державних замовників. Ця норма є спеціальною щодо загального правила Закону про трансфер технологій, яке закріплює права за виконавцем.

Застосовуючи цю норму, варто зважати на два її елементи. Перший: об’єкт має бути створений за державні кошти. Виріб, який компанія розробила за власні кошти й лише потім продала державі за контрактом постачання, під це правило не підпадає. Другий: об’єкт має бути результатом виконання оборонних закупівель. Найчастіше це державний контракт на дослідно-конструкторські роботи або модернізацію, де розробка безпосередньо є предметом контракту.

Тому відповідь завжди міститься в самому державному контракті: його предметі, технічному завданні, застереженнях про інтелектуальну власність і тому, що саме оплачено. Постанова № 834 передбачає, що ліцензія може бути складовою державного контракту (пп. 9, 20), тож наявність та обсяг такої ліцензії варто перевіряти в контракті в першу чергу.

Поза оборонними закупівлями діє загальне правило ч. 1 ст. 11 Закону про трансфер технологій: майнові права на технологію, створену під час науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт за бюджетні кошти, належать виконавцю. Замовнику вони передаються, якщо технологію віднесено до державної таємниці (ч. 2 ст. 11). Для технологій, створених у межах оборонних закупівель, діє спеціальне правило ч. 2 ст. 36 Закону про оборонні закупівлі, описане вище. Замовник також може зберігати право безоплатно використовувати технологію для державних потреб, якщо це передбачено договором (ч. 4 ст. 11).

Якщо частину робіт профінансовано з бюджету, а частину — за власні кошти, права розподіляються договором про створення (ч. 7 ст. 11). На практиці такий розподіл часто взагалі не оформлюється, і тоді спір про те, яка саме частина розробки належить державі, стає реальним ризиком.

Окреме питання — розробки, профінансовані грантами Brave1. Грант не є оборонною закупівлею, тому ч. 2 ст. 36 Закону про оборонні закупівлі до нього не застосовується. За повідомленнями самої програми, гранти безповоротні й не вимагають передачі державі ні часток компанії, ні прав на інтелектуальну власність. Водночас типовий грантовий договір (додаток 6 до Положення про грантову програму Brave1) містить два обов’язки, які легко пропустити (пп. «f» і «g» п. 2.1). Перший: кожні шість місяців протягом двох років після подання звітності за результатами гранту розробник письмово інформує Фонд розвитку інновацій про подальшу долю розробки: чи з’явився готовий виріб і чи почалося серійне виробництво. Другий: протягом двох років після завершення договору розробник щонайменше за 30 календарних днів до підписання повідомляє Фонд про намір укласти зовнішньоекономічний договір щодо відчуження прав або передачі технологій, створених за кошти гранту. Це повідомлення, а не дозвіл: мета, яку називає договір, — «координація дій щодо захисту безпекових інтересів держави». Але пропущене повідомлення — це порушення грантового договору, і його наслідки варто перевірити в розділі про відповідальність. Для іноземного партнера це означає, що угоду про ліцензію чи внесок технології до спільного підприємства треба планувати з урахуванням цього строку. Оскільки редакції Положення змінювалися, умови варто звіряти з договором конкретної компанії.

Грантові умови не скасовують Закону № 4585-IX. Якщо до розробки, профінансованої грантом, долучалися військовослужбовці і об’єкт створено з використанням їхнього службового досвіду, держава може мати права на цей складник незалежно від умов гранту.

Нарешті, Закон № 4585-IX доповнив ст. 2 Закону про трансфер технологій частиною другою: закон не поширюється «на трансфер технологій та здійснення майнових прав інтелектуальної власності суб’єктами, що входять до складу сектору безпеки і оборони». Ця формула буквально збігається з ч. 2 ст. 12 Закону України «Про національну безпеку України» (далі — Закон про національну безпеку), де перелічено державні органи. Тому, на нашу думку, вилучення стосується Міноборони, ЗСУ та інших органів, а не приватних підприємств ОПК, хоча ч. 1 тієї ж статті називає оборонно-промисловий комплекс складовою сектору.

Якщо права належать державі в особі Міноборони чи іншого органу управління військовим майном, комерційне використання можливе лише на підставі договору з правовласником. Нині діють дві моделі, і різниця між ними визначальна для експорту. Обидві докладніше розглядаємо в розділі про оборонні технології та військові закупівлі.

Перша модель — безоплатне право за постановою № 1310 (експериментальний проєкт діє на час воєнного стану, але не довше двох років з 21 жовтня 2025 року). Вона стосується технологій, розроблених військовими частинами, органами військового управління та установами Міноборони, ЗСУ і Держспецтрансслужби.

Хто може отримати: виконавці державних контрактів з оборонних закупівель, підприємства, визначені критично важливими, та учасники електронного реєстру учасників відбору (п. 12). Якщо зацікавлених кілька, право надається кожному в порядку черговості (п. 13). Перед договором — ознайомлення з технічною документацією на підставі договору про нерозголошення з правом за власний кошт виготовити тестові зразки без права їх продавати (п. 14); договір укладається протягом 14 робочих днів (п. 15).

Межі: право діє виключно на території України і не довше строку експерименту (п. 9). Якщо компанія отримує право модифікувати технологію, результати модифікацій передаються Міноборони для безоплатного використання без обмежень (п. 8). Окремий виняток — оборонні відомства держав НАТО: Міноборони може надати їм право на використання технології, зокрема із правом субліцензії, якщо вироблені товари передаються Україні як допомога або результати вдосконалення доступні Міноборони (п. 17). Саме така модель дозволяє виробляти українську розробку за кордоном за міждержавною домовленістю, а не за приватним договором.

Друга модель — ліцензія за постановою № 834 (чинна з 2 липня 2026 року, діє на час воєнного стану та три місяці після нього). Отримати її може будь-яка фізична чи юридична особа, включно з іноземними (п. 6); виключення — зв’язок із державою-агресором чи високоризиковими юрисдикціями, санкції, корупційні правопорушення, конфлікт інтересів, банкрутство. Виключна або одинична ліцензія — лише за конкурсом (п. 12): комісія з п’ятьох осіб, троє з яких незалежні експерти; відбір відбувається, якщо учасників щонайменше двоє; договір укладається протягом 15 робочих днів (пп. 37–39); критерії можуть включати план виробництва, інвестиції та підтвердження виробничих потужностей (п. 36). Безоплатна невиключна ліцензія можлива лише «для забезпечення потреб безпеки і оборони» виконавцю державного контракту (п. 41) — для експорту вона, ймовірно, не підходить: потрібна платна. Плата — роялті, паушальний або комбінований платіж (п. 42); щонайменше 25 % надходжень спрямовується авторам (п. 44).

Умови, які варто закласти в бізнес-план: ліцензія може вимагати виробництва в Україні (п. 11); модифікації технології супроводжуються правом органу управління їх використовувати (п. 15); невиконання обов’язку запровадити технологію в строк дає підставу для односторонньої відмови від договору (п. 18); ліцензія іноземцю оформлюється з дотриманням законодавства про експортний контроль (п. 16).

Постанова № 834 не згадує постанову № 1310, тож обидва режими діють паралельно. Практичний висновок простий: безоплатне право за постановою № 1310 підходить для виробництва в Україні для потреб оборони, але не для експорту технології чи виробництва за кордоном. Для цього потрібна ліцензія за постановою № 834 або міждержавний механізм за п. 17 Порядку, затвердженого постановою № 1310.

Корисний інструмент: будь-яка особа може запитати орган управління про наявні об’єкти права інтелектуальної власності та умови отримання ліцензії в порядку доступу до публічної інформації (п. 25 постанови № 834). Це один із небагатьох формальних способів перевірити, чи претендує держава на конкретну розробку.

Окремий, вужчий режим стосується штучного інтелекту. Постанова Кабінету Міністрів України від 12.03.2026 № 310 (далі — постанова № 310) на два роки, з 14 березня 2026 року, запустила експеримент: Міноборони дає компаніям доступ до своїх програм і баз даних, щоб навчати, налаштовувати й перевіряти моделі штучного інтелекту. Коло компаній таке саме, як за постановою № 1310: виконавці оборонних контрактів, критично важливі підприємства та учасники реєстру (п. 6 Порядку, затвердженого постановою № 310). Дозвіл безоплатний і невиключний (пп. 14, 15). У договорі має бути прямо сказано, чи можна змінювати програми Міноборони і чи можна виробляти на їх основі товари (п. 16). Копіювати чи вивантажувати самі бази даних не можна (п. 17).

Головне для розробника питання — кому належить модель, навчена на даних Міноборони. Пункт 18 Порядку на нього не відповідає: він стосується того, що йде на вхід. Він дозволяє без згоди авторів відтворювати чужі твори, щоб зібрати навчальні бази даних, як виняток «для забезпечення громадської безпеки» (п. 3 ч. 1 ст. 22 Закону про авторське право). Про результат навчання там нічого не сказано.

Відповідь треба шукати в самому Законі про авторське право, і вона залежить від того, з чого складається модель. Код, який написали працівники компанії, — службовий твір: майнові права на нього переходять до компанії з моменту створення, якщо трудовий чи інший договір не передбачає іншого (ч. 2 ст. 14); якщо ж код писав військовослужбовець у зв’язку зі службою, права належать державі (ст. 14¹). Змінені програми Міноборони — похідний твір: якщо договір дозволяв зміни (п. 16 Порядку), права на зміни належать компанії, але здійснювати їх вона може лише з дотриманням прав Міноборони на початкову програму (ч. 2 ст. 17) — простіше кажучи, продати таку модель без згоди Міноборони не можна. Ваги моделі, що утворюються під час навчання без безпосередньої участі людини, можуть вважатися неоригінальним об’єктом, згенерованим комп’ютерною програмою (ст. 33): на нього діє особливе право (sui generis) строком 25 років, яке належить власнику прав або законному користувачу програми, що згенерувала об’єкт, і договір може визначити інакше (ч. 2 ст. 33). Але якщо під час генерування використано чужі твори, зокрема програми чи бази даних Міноборони, це право можна здійснювати лише з дотриманням прав їхнього власника (ч. 7 ст. 33). Як цю статтю застосовуватимуть до моделей штучного інтелекту, поки невідомо.

Частина 2 ст. 36 Закону про оборонні закупівлі тут, на нашу думку, не діє: експеримент не фінансується з бюджету (п. 9 Порядку) і не є закупівлею. Отже, закон дає лише загальну схему, а остаточну відповідь дасть договір з Міноборони. У ньому варто прямо записати, кому належать права на модель, її ваги та зміни програм Міноборони і чи може компанія використовувати модель поза експериментом, зокрема за кордоном. Домовитися про це треба до початку навчання, а не після.

Технологію, яку планують використовувати за кордоном, зазвичай хочуть запатентувати й там. Тут діє правило, про яке часто не знають іноземні партнери. Запатентувати винахід чи корисну модель в іноземних державах можна лише після подання заявки до українського патентного відомства і за умови, що протягом трьох місяців заявник не отримав повідомлення про віднесення винаходу до державної таємниці; раніше — лише за клопотанням і зі сплатою збору (ч. 1 ст. 37 Закону про винаходи). Ця умова діє і для міжнародних заявок за процедурою PCT (ч. 2 ст. 37). Україна не є учасницею Європейської патентної конвенції, тож європейський патент тут не діє, і охорону в Україні та в Європі доводиться будувати паралельно.

Для секретних винаходів обмеження жорсткіші: передача прав і ліцензування можливі лише за погодженням з Державним експертом з питань таємниць (ч. 6–7 ст. 28 Закону про винаходи), а ліцензіатом може бути лише особа, яка має дозвіл на доступ до винаходу (ч. 4 ст. 30).

Якщо технологію розробляють разом з іноземним партнером, варто пам’ятати диспозитивне правило ч. 2 ст. 28 Закону про винаходи: за відсутності договору між співвласниками патенту кожен може використовувати винахід сам, але жоден не може видати ліцензію чи передати права без згоди інших. Для спільного підприємства це означає, що порядок ліцензування спільних результатів має бути врегульований до початку розробки, а не після її завершення.

Щоб експортувати товари військового призначення, компанії зазвичай потрібні два документи.

Перший — повноваження Кабінету Міністрів України на право здійснювати експорт. Це не дозвіл на конкретну угоду, а статус компанії: Кабінет Міністрів своєю постановою визнає, що вона загалом може експортувати товари військового призначення визначеного переліку. Компанія подає заяву до Держекспортконтролю, її розглядають Мінекономіки, Міноборони, МЗС, СБУ та розвідувальні органи, далі Міжвідомча комісія з політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю, і лише після цього Кабінет Міністрів ухвалює постанову. Повноваження надаються на строк до п’яти років і продовжуються автоматично (Положення, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.1998 № 838, далі — Положення № 838, пп. 6–11, 14). Чи потрібні компанії повноваження, Держекспортконтроль визначає ще під час її реєстрації (п. 5).

Другий — дозвіл Держекспортконтролю на кожну конкретну передачу (п. 3 Положення № 838).

Від того, кому належать права на технологію, залежить, чи потрібен перший документ. Постанова Кабінету Міністрів України від 01.07.2026 № 875 (далі — постанова № 875; чинна з 8 липня 2026 року, діє на час воєнного стану та шість місяців після нього) доповнила п. 4 Положення № 838 винятком: повноваження не потрібні компанії, яка виробляє товар або якій належать права на технологію, якщо вона водночас виконує державні оборонні контракти або внесена до реєстру учасників відбору та виконавців державних контрактів.

На практиці це означає таке. Якщо права на технологію належать самій компанії і вона виконує державні контракти або є в реєстрі, вона звертається лише до Держекспортконтролю: реєстрація та дозвіл на передачу. До Кабінету Міністрів іти не треба. Якщо права належать державі, цей виняток не допомагає. Спершу потрібна ліцензія від Міноборони чи іншого державного правовласника з правом передати технологію за кордон, а потім, найімовірніше, і повноваження Кабінету Міністрів у загальному порядку. Чи вважається ліцензіат за постановою № 834 особою, «якій належать права», з тексту не ясно. Безпечніше виходити з того, що ні: виняток розрахований на власника прав. Детальніше про маршрути експорту — у розділі про експортний контроль.

Для інвестора чи ліцензіата права на технологію здебільшого не реєструються: чимало оборонних розробок існує як ноу-хау, програмний код та конструкторська документація. Навіть зареєстровані права не завжди видно: протягом воєнного стану та року після нього доступ до відомостей реєстрів про винаходи й корисні моделі, пов’язані з обороною, може бути обмежено (п. 5 розд. IX Закону про винаходи в редакції Закону № 4576-IX). Тому ланцюг прав доводиться не витягом із реєстру, а сукупністю документів: державних контрактів і грантових договорів, трудових і підрядних договорів із застереженнями про перехід прав, відомостей про військову службу засновників і розробників, датованих технічних матеріалів. Те, що не вдається підтвердити документально, закривається договірно: запевненнями та гарантіями, відшкодуванням збитків, умовами про утримання частини ціни.

Захист ноу-хау поки спирається на загальні норми Цивільного кодексу України про комерційну таємницю (ст. 505–508). Уряд оприлюднив проєкт закону «Про захист комерційних таємниць», який імплементує Директиву (ЄС) 2016/943 і, якщо його ухвалять, має вводитися в дію з 1 січня 2027 року. До того часу основним інструментом залишаються договори про нерозголошення та належний внутрішній режим конфіденційності.

Іноземному партнеру варто також врахувати, що за постановою № 875 держава-імпортер гарантує використання технології без відчуження майнових прав (п. 11 Порядку). Інакше кажучи, модель угоди — ліцензія, а не відчуження прав, і це слід закласти в структуру спільного підприємства з самого початку.

І останнє — про контроль над самою компанією. Регламент SAFE (ЄС) 2025/1106 вимагає, щоб підрядники і ключові субпідрядники у спільних закупівлях були засновані та керовані в ЄС, державах ЄАВТ, що входять до ЄЕП, або в Україні, і не перебували під контролем будь-якої іншої третьої країни (ст. 16(3)); виняток через скринінг інвестицій або безпекові гарантії передбачений лише для компаній, заснованих у ЄС (ст. 16(5)), — для заснованих в Україні його немає. Простими словами: якщо контроль над українським виробником набуде інвестор з-поза ЄС, ЄЕП-ЄАВТ та України, компанія випадає зі SAFE-закупівель. Окрема угода SAFE між ЄС і країною інвестора — як-от із Канадою — може встановити інші умови, тож її текст перевіряють окремо. Українське право цього не пом’якшує: закону про скринінг прямих іноземних інвестицій немає (законопроєкти № 14062 і № 14062-1 не ухвалені), тож лікується це структурою участі без набуття контролю. Право ЄС тут наведено оглядово станом на 1 жовтня 2026 року — перед угодою його слід звірити з радником у ЄС.

• Розкласти технологію на складові (конструкція, програмне забезпечення, технологічний процес) і для кожної встановити джерело фінансування.
• Перевірити, чи перебували автори на військовій службі під час розробки та чи надсилалися повідомлення про об’єкт і яке рішення ухвалив державний орган.
• Проаналізувати державні контракти та грантові договори: предмет, технічне завдання, застереження про інтелектуальну власність, вбудовані ліцензії, обов’язок повідомити Фонд розвитку інновацій про зовнішньоекономічний договір.
• Перевірити трудові та підрядні договори розробників: чи письмово оформлено перехід майнових прав до компанії.
• За потреби надіслати до Міноборони запит за п. 25 постанови № 834 про наявні об’єкти права інтелектуальної власності.
• Якщо модель штучного інтелекту навчалася на програмах чи даних Міноборони — перевірити договір доступу за постановою № 310: кому належать модель, її ваги і зміни програм, і чи можна використовувати модель поза експериментом.
• Якщо частина прав належить державі — визначити модель (постанова № 1310 чи № 834) і спланувати отримання ліцензії з правом на експорт і субліцензування до підписання угоди з іноземним партнером; перевірити, чи потрібні повноваження Кабінету Міністрів.
• Перед зарубіжним патентуванням подати заявку в Україні та дочекатися спливу тримісячного строку (ст. 37 Закону про винаходи); для спільних розробок заздалегідь врегулювати ліцензування спільних результатів.
• Перевірити, хто контролюватиме компанію після угоди: контроль інвестора з-поза ЄС, ЄЕП-ЄАВТ та України позбавляє права на участь у SAFE-закупівлях.
• Залишкові ризики розподілити в договорі: запевнення та гарантії щодо прав, відшкодування збитків, механізм вирішення спорів.

Якщо ви структуруєте угоду щодо української оборонної технології — ліцензію, спільне підприємство, інвестицію чи експорт — надішліть нам короткий опис розробки і джерел її фінансування. Скажемо, кому належать права, який маршрут реалістичний і що оформити до підписання. Відповідаємо протягом одного робочого дня.

Практики: Оборонні технології та військові закупівлі · Експортний контроль · Трансфер технологій та R&D

Авторка — Ганна Цірат, доктор юридичних наук, партнер JVS Law. Виступала експертом з українського права у провадженнях Постійної палати третейського суду в Гаазі та пише українську національну монографію для International Encyclopaedia for Civil Procedure (Wolters Kluwer).

Опубліковано 11 жовтня 2026 року. Стаття не є юридичною консультацією; правове регулювання наведено станом на 1 жовтня 2026 року за чинними редакціями Закону № 4585-IX, законів про винаходи, про авторське право, про оборонні закупівлі, про трансфер технологій і постанов № 838, № 834, № 875, № 1310, № 310. Акти воєнного часу тимчасові — перед угодою звіряйте чинний стан.